Романтик та поет, який працює біля верстата. Думаєте, це жарт? Зовсім ні, просто так склалася доля, що сірі будні серед металічного пилу чоловік розмальовує барвами слова – щирого, ніжного і простого. Звичайно, професійна діяльність забирає багато часу та зусиль, однак те, що виривається з душі і серця – мусить лягати на папір. Михайло Васильович ГАВРИЩУК вже понад 14 років працює заточником пил в ДП «Путильський лісгосп». Та рутинна робота ніяк не відобразилася на його прагненнях і мріях – чоловік пише вірші, захоплюється краєзнавчою літературою, вивчає Гуцульщину та мріє багато подорожувати. Сам народився на Галичині (в Красноїллі Верховинського району), проте прадід був із Буковини. Тому Михайло ніколи не ділив на регіони рідну Гуцульщину.
Так подорожував, що ледве втік
Розповідає, що у його родині не було ні поетів, ні музикантів, усі тяжко працювали, утримували господарство. Лише Михайло почав випробовувати долю вже з шкільних років. Йому було цікаво, що там далі, за горизонтом звичного і сталого. Свою першу мрію він здійснив на літніх канікулах після закінчення 8-го класу. Ціле літо пиляв дерево на будівництво хати односельчанину, за що той заплатив 500 рублів. Цієї суми вистачило, щоб придбати мотоцикл.
Далі Михайло вирішив не йти у 9-ий клас, а вступив до училища в Тернополі, щоб вчитися на тракториста. В якості практики вже повноцінно працював. Спочатку студентів направили до Тюмені, де вони трудилися на рівні з дорослими. Для Михайла – любителя подорожей, це була справжня радість. А потім великими заробітними платами та гарними умовами молодих юнаків заманили до Казахстану. Там їх просто перетворили в безкоштовну робочу силу без прав. За кожен промах нещадно били. Тонка натура Михайла не могла стерпіти таке знущання. Він розумів, що самовільно покинувши територію, може позбутися ще не отриманих водійських прав. Адже керівництво з Казахстану було тісно пов’язане з дирекцією училища.
Але далі терпіти вже не було сил, тому він утік до Тюмені, подолавши шлях 2000 кілометрів. Там якийсь час жив у дядька, а далі приїхав до України, здав державний екзамен, отримав права водія. А вже тоді заявив керівництву училища, щоб передали своїм «казахстанським колегам», що «той, що утік, вже й права отримав». А рідним казав, що вже так наподорожувався, що далі Коломиї їхати не збирається. Правда, згодом змінив свою думку.
Завжди можна почати спочатку
Практично кожна молода людина переживає в житті перше – зазвичай нещасливе кохання. Так трапилося і з Михайлом. Дівчина, з якою він вже будував плани на майбутнє, вийшла заміж за іншого. Спочатку він мужньо вдавав холоднокровність, але емоції переважили. Шукав різні способи, щоб пережити розчарування та гіркоту зради. Майже два роки не міг змиритися з тим, що не так сталося, як гадалося. А далі вирішив, що ніколи не пізно почати все спочатку.
Переїхав до Путили, знайшов роботу, якій віддався сповна. Одружився, віджив духом, поборов усі шкідливі звички і нині не соромиться про це казати вголос. Бо ж у кожної людини є злети і падіння. А великої снаги долати труднощі йому додавала любов до слова. У віршах можна було вилити душу, розповісти про сокровенне, поділитися наболілим.
Михайло шкодує, що не вдалося здійснити подорожі, про які так мріялось. Порівнює себе з джином із пляшки, який хотів віддячити своєму визволителю і запропонував виконати бажання. Але почувши, що той хоче хороми з мармуровими колонами, вигукнув: «Зупинися, чоловіче! Ти що не бачиш, як я живу?». Саме через обмежені фінансові можливості, постійні клопоти Михайло не зміг побачити того світу, який вабив змалку. Але тішить себе надією, що коли піде на пенсію, то весь вільний час присвятить справам, які по-справжньому до душі. Планує попрацювати над своїми віршами, вже має ідеї для нових.
Всіма цими задумами чоловік захоплено ділиться серед токарних верстатів на робочому місці. А ще – декламує один із улюблених віршів про рідний край і село. Справді талановита душа всюди залишиться такою. І навіть сірим будням не під силу зламати паросток творчості. Зустрічі з такими людьми вкотре підтверджують, що не обов’язково відвідувати літературні вечори і концерти, щоб знайти талант. Бо вся та робінзонада (як жартома називає домашнє господарство Михайло) – типове заняття гуцулів, служить прикриттям, за яким ховаються скромні, світлі, талановиті та по-своєму особливі люди.
Людмила ФЕДЮК.
Пропонуємо на розсуд читачів поетичні рядки Михайла Гаврищука.
* * *
Ти, барвіночку зелений, синьо розквітаєш,
Тими синіми квітками ти весну вітаєш.
З неба сонечко пригріло, все зелено стало.
Все кругом повідживало, все порозквітало.
Чарівний пташиний спів, як пісня, лунає,
Гомін милих дітлахів й на мить не стихає.
У квітках бджілки гудуть, меду назбирають,
Хлібороби у цей час поля засівають.
Все прекрасне в такий час, все кругом радіє,
Настає нове життя, здійснюються мрії.
Повертається любов, все сумне минає,
Працьовитий мій народ теж часу не гає,
Все працює на землі, рук не покладає.
Має тільки на свій труд він усю надію,
Я душею їх люблю, про добро я мрію.
Бо весна нам принесе звісточки хороші,
Буде хліб в нас на столі – будуть щастя й гроші.
Пити будем дорогі виноградні вина,
Гей, співай та окриляйся, рідна Україно!
* * *
Якби я цілий світ пройшов,
Його навколо обійшов,
То я ніде би не знайшов
Такий чарівний край казковий,
Де з неба сонечко сміється,
Де хмара об Говерлу б’ється.
Де Довбуш був уславлений навіки,
Вода криштальна з водоспадів ллється.
Де серце з жалю плаче від трембіти,
Вітають едельвейси всіх розквітлі.
О, Боже милий, як прекрасно жити
У цім чарівнім, у карпатськім краї.
Стою я на горі крутій, високій,
Дивлюся у долину, ніби сокіл,
Як річка хвилями хлюпоче,
І ніби змійка, поміж гори в’ється.
Там з гори потік дзюркоче,
Смерековий ліс шепоче,
Сонячне проміння з неба ллється.
Я на Черемош дивлюся
І на ту красу любуюсь.
А душа моя від радості сміється,
Бо цю красу Господь нам дав любити.
І треба так на світі цім прожити,
Щоб якнайбільше міг добра зробити,
І цю красу казкову шанувати
Та дороге життя не змарнувати.
